Кажуть, що місце народження визначає долю. Я народилася в сім’ї, де навіть у радянські часи із щирою повагою ставилися до всього українського – мови, пісні, історії, церкви. Тому для мене любити Україну так само просто, як любити своїх рідних. Це так, як дихати.

​

Я народилася на землі, овіяній славою тих, хто жив Україною, хто боровся і поліг за неї. Довгими зимовими вечорами мій дідусь розповідав багато історій про хлопців «із лісу». А скільки повстанських пісень він знав! І коли дідусь співав, то перед моїми очима оживала та «інша», справжня історія. Я завжди знала, що вона є.

 

Уперше відчула себе українкою ще зовсім маленькою дівчинкою. Бабуся вишила мені сорочку. Розглядаючи простенькі червоно-чорні візерунки, я відчувала себе такою щасливою! І та давня світлина, на якій я з мамою у вишиванках, і досі нагадує про щасливі миті мого дитинства. А вишиванок тепер у мене багато.

 

У «Просвіті» я з 2000 року, а з просвітянами – з 1990-го. Мене, студентку Дубенського педагогічного училища, місцеві просвітяни часто запрошували на вечори, що тоді, у 90-і роки, проводилися на хвилі національного піднесення. Я читала патріотичну поезію, власні твори, навіяні тогочасними настроями. Під час виступів відчувала причетність до благородної справи, яку робили просвітяни. І коли бачила сльози в очах тих, хто словом чи зброєю боровся за незалежність України, відчувала у серці гордість за те, що я – українка. Це відчуття і донині не залишає мене. Тому я і не зраджую «Просвіті»  – активно долучаюся до усіх заходів, які проводять рівненські просвітяни, як член ради. Створення сценаріїв, роль ведучої, презентація книг, організація зустрічей з письменниками, патріотичні акції та проекти за участю учнівської молоді – це те, що дає мені наснагу і відчуття причетності до творення української історії.

 

Щоб бути просвітянином, не обов’язково мати квиток у кишені.  Потрібно мати щирі переконання у серці. Я дякую Богу і батькам, що ці переконання у мене є.