Я, Сичик Катерина Іванівна, народилася в с. Глибочок, Березнівського району, на Рівненщині, у багатодітній сім’ї лісника. Здобувши освіту в Дубнівському педагогічному училищі (вчитель початкових класів) та Київському національного університету ім. Т. Шевченка (історик, викладач історії), вибудувала успішну професійну діяльність від вчителя у с. Новий Моквин до заступника начальника управління освіти Рівненського міськвиконкому.    

 

У 1994 році прийшла працювати в управління освіти, очолила інформаційно-методичний центр. Пройшло три роки з часу проголошення незалежності України. Саме в цей період активно відбувалося оновлення змісту освіти, видрук нових підручників, перехід шкіл міста на українську мову навчання, перепідготовка вчителів історії, зміна пріоритетів виховання – будувалася нова українська школа. Велику роль в оновленні школи, суспільного життя на той період відігравала громадська організація «Просвіта». Активними просвітянами тоді в українській освіті були Галина Пиляй, Ірина Міськова, Ярослав Гірник, потім Мирослава Косарєва. Саме в цей період долучилася до розвитку просвітянського руху в місті та області. Першим заходом, який став поштовхом до активної роботи, стало проведення в 1999 році ланцюга єднання із залученням 5000 учнівської молоді до святкування 80-річчя Соборності України. Це було велично, гордо за націю.

 

Про себе можу додати наступне. З молодих років дуже люблю дивитись на горизонт, на воду, при цьому згадую завжди малого Тараса, як він ходив шукати стовпи, що небо підпирають. А море – це щось незвичайне, те, що викликає в мене асоціації із служінням Ісуса Христа.

 

З дитинства мені дуже шкода було обездолених, бідних людей. Дуже часто, бачачи їх, я плакала, якщо могла, то завжди їм допомагала. Це завжди робив мій батько. Дуже пам’ятним для мене був день, коли мені було сім-вісім років, тато вийняв із скрині згорток полотна, в якому лежала книга «Притчі Євангелія». Я стала читати притчі, а тато чогось дуже плакав і казав: «Діти, вірте в Бога, бо без Бога ні до порога». Він і навчив нас молитви «Отче наш». Дякую татові за це. Зараз глибоко розумію те, що без Бога не змогла б жити, виховувати дітей, працювати. У Ньому шукаю захисток, віру, надію та любов.

 

З ранніх років дуже багато читала. Пригадую, що в початковій школі у мене не було читанки. Для того, щоб виконувати домашні завдання, книжку брала у вчительки. За день прочитувала наперед уроків 7-8. Жага до читання була надзвичайною. Перечитала у сільській бібліотеці всі книги. Любов до книги залишилась у моєму житті назавжди. Все це передалось дочці Ірині. А ще змолоду дуже любила співати. Пам’ятаю, з подругами вечорами збиралися в центрі села, і у тиші лилася мелодійно українська пісня…

 

Для мене «Просвіта» – це утвердження у суспільному житті української мови як державної, формування національної свідомості, збереження історичної правди, розвиток української культури, одним словом утвердження українського в Україні, ідентифікація кожного українця з Україною. Прикро констатувати, що після 25 років незалежності, багато завдань «Просвіти», які були визначені в 1991 році, залишаються актуальними. Тому продовжую й зараз активно працювати в напрямку патріотичного та національного виховання, вже очолюючи міське об’єднання товариства «Просвіта» (з 2003 року).