100-річчя від дня смерті Василя Тютюнника

Василь Тютюнник – визначний український військовик, командувач Дієвої армії УНР. Він жив для України, боровся за Україну, помер за Україну. 19 грудня 2019 року Рівне відзначило 100-річчя від дня смерті генерал-хорунжого Василя Тютюнника. У цей день на Дубенському цвинтарі м. Рівного, де похований талановитий військовий керівник, із захопленням і смутком говорили про людину, яка в той буремний період визвольних змагань творила Українську армію, вшановували ім’я Отамана, яким могла б пишатися армія будь-якої країни у будь-які часи.

Чи знають рівняни, що 100 років тому наша земля прийняла навіки сина Полтавщини, легендарного командувача, який, «запалений духом любові до Вітчизни, згорів, як свічка, на славу історії української» (Євген Маланюк, помічник генерал-хорунжого, видатний письменник, критик, громадський діяч)?

Грудень 1919 року… Двадцятидев’ятирічний Василь Тютюнник помирає від ускладнень, спричинених тифом, у рівненському військовому госпіталі. Євген Маланюк організував поховання свого командира. У спогадах писав, що воно було дуже скромним, як і коротке життя Василя Тютюнника, який ділив труднощі військових походів зі своїми підлеглими, був невибагливим в усьому, але понад усе не сприймав непрофесійності, пристосуванства, байдужості, відсутності чіткої життєвої позиції. Євген Маланюк написав пізніше у своїх спогадах, що «на могилу Отамана ходять учні Рівненської гімназії. Гімназистки садять щороку квіти. Що ж? Може, це символ. Може, нове покоління серцем чує в нім Свого».

На жаль, після приходу в місто в 1939 році радянської влади пам’ять про генерал-хорунжого намагалися стерти: знищили барельєф на його могилі із зображенням Архистратига Божого Михайла, на щиті якого був український тризуб. Завдяки зусиллям покійного нині Гурія Бухала та працівників Рівненського краєзнавчого музею могилу Василя Тютюнника відновили вже за часів незалежності.

Про військовий професіоналізм та досвід, стратегічне мислення і вміння чинити опір непродуманим діям вищого керівництва, аскетизм, скромність і віру в перемогу до останнього подиху Отамана можна говорити багато. Тому й заслужив він своїм коротким життям повагу сучасників і пам’ять нащадків. Василь Тютюнник пройшов Першу світову війну у складі російської армії, приєднався до українського визвольного руху в березні 1918 року. Учасник військового українського товариства «Батьківщина», помічник начальника відділу генерального штабу УНР, учасник походу прибічників Директорії на Київ, начальник оперативного відділу штабу Дієвої армії УНР, перший помічник начальника штабу, командувач Дієвої армії УНР у віці 29 років. У «трикутнику» ворогів, в умовах зради державницьких інтересів частиною дрібних отаманів, епідемії тифу, він у кінці 1919 року знову покликаний рятувати Армію і Незалежність.

Сповняв свій обов’язок до останнього подиху… Уже будучи важко хворим, командувач віддає останні розпорядження отаманові Омеляновичу-Павленку щодо організації Першого Зимового походу, переможної військової операції Дієвої армії УНР, походу, на який «запалив військо» генерал-хорунжий Василь Тютюнник. Але це вже інша історія… Не менш легендарна. І не менш важливо, щоб усе, що робили і роблять наші Герої, не було марним.

19 грудня 2019 року біля могили Василя Тютюнника на Дубенському цвинтарі зібралися представники громадських організацій, працівники Рівненського краєзнавчого музею, учителі історії, учні рівненських шкіл, небайдужі рівняни. Звучали зворушливі слова молитви з вуст священника. Здивував і дорослих, й учнівську молодь історичними фактами про життя легендарного командувача Ігор Марчук, історик, рівненський краєзнавець. Виконав пісню «За Україну», текст якої створив у далекому 1917 році один із засновників Української Центральної Ради Микола Вороний, рівненський кобзар Назарій Волощук. І рядки цієї пісні «Серця кров і любов, все тобі віддати в боротьбі» ніби написані про Василя Тютюнника, постать якого об’єднала в одну духовну силу усіх присутніх на заході, як і Гімн, виконаний біля могили Героя.

Принагідно дякуємо Наталії Марчук та Петру Куделі за наданий історичний матеріал для написання статті.