Яскраву свічу поетичного слова запалили просвітяни міста та області під час творчої зустрічі з Миколою Михайловичем Тимчаком, поетом, прозаїком, скульптором, художником, іконописцем, різьбярем, автором та виконавцем пісень 22 березня 2016 року в музеї «Просвіти» (СпШ №15).

 

Напевне, біля колиски Миколи Михайловича стояла неодна муза, бо Господь обдарував його найрізноманітнішими талантами, грані яких митець невтомно розкриває для нас, українців. Кажуть, земля, де народився, визначає долю, дає силу і прагнення йти крізь терни до зірок – це справді, як стверджує поет, зробила його рідна Тернопільщина. Однак і Рівненщина прийняла його, як сина, окрилила і надихнула на творчість. Місто Дубно стало другою колискою митця. Саме тут працював учителем української мови й літератури, викладачем Дубенського культосвітнього училища, головним спеціалістом з питань національного і духовного відродження Дубенської районної державної адміністрації, заступником голови адміністрації з питань культури, освіти й медицини. Започаткував щорічне Свято козацької слави на Козацькому редуті побіля Дубна, Свято українського вояцтва в селі Майдан на Дубенщині. За вагомий вклад у життя міста Дубно нагороджений почесною відзнакою «Кришталевий жолудь». Є автором слів Гімну міста.

 

Присутні на зустрічі мали можливість переглянути відеопрезентацію про розфарбовані рукою майстра духовні святині, створені ним скульптури, пам’ятні барельєфи та знаки на Рівненщині, Волині, Тернопіллі; пригадати ряд телепередач з його участю як поета-пісняра і, звичайно, торкнутись до живодайного джерела поетичної творчості. Під час поетичного мікрофона учасники заходу декламували найкращі рядки з творів поета. До слова про справжнього друга та чудову людину доєдналися колеги по перу Микола Береза, Галина Гнатюк, Анна Лимич.

 

Проте найбільше вразило присутніх безпосереднє спілкування з митцем, який невимушено і душевно презентував свою нову збірку «Крила на вітрі». Прихильники творчості літератора ще довго не відпускали митця, однак  невтомний вітер творчості рухає вперед і Микола Михайлович іде «до людей із новою запаленою свічкою свого слова, аби менше було пітьми надовкола. Благослови, Господи!».

Свіче моя, спасибі, що гориш

Вже стільки літ в мені на верховині.

І не даєш старіти Божій глині,

А в ній душі стемніти не даєш…